49. Або вистава про риболовлю у Сумах

48.

Так сталося, що я, немов той Кіт у чоботях, продовжую мандрівку теренами рідної України. Цього разу доля привела мене до Сум — це вже другий мій візит сюди за часи великої війни. Оскільки вперше в цьому місті я був із «місцевим», ще з того часу відчув до Сум особливу любов. А отже, буде пост у двох актах: трагедія та комедія.

Акт перший

Перед зором постає наше незламне місто на півночі країни. Місто, на гербі якого зображені три козацькі сумки; місто, яке так само, як і Запоріжжя, перебуває за лічені кілометри від лінії фронту. Воно не просто тримається — воно так само чинить шалений, відчайдушний опір ворожій навалі.

«Суми вистоять!» — ця фраза зустрічає скрізь: на вході до супермаркету, у дитячій лікарні, у краєзнавчому музеї чи просто у вікні кав’ярні. Це справжній ментальний код свідомого сум’янина! Тут теж є річка, і навіть не одна, а ще й озера. Багато озер. Тож, звісно, за новими враженнями та настроєм для цього допису я вирушив на традиційну риболовлю. Це чудова нагода трохи відпочити, перевести подих та роззирнутися довкола. А ще, зазвичай, саме біля води я зустрічаю місцевих мешканців і спілкуюся з ними. Забігаючи трохи наперед: і цього разу біля річки я зустрів дивовижну пані з Білогір’я…

І поки я збираю вудочку та обираю штучну приманку, спробую сформулювати те, що зміг побачити на власні очі та відчути серцем.

Суми — місто, що стоїть на самій межі, воно навчилося жити між двома світами: між мирним шелестом лип на Козацькому валу, лагідним плескотом води на озері Чеха та тривожним гулом, що доноситься з боку кордону…

Гострі колючки «Егози» подекуди заступили шипи трояндових кущів на місцевих вулицях у промці, а протитанкові рови пролягли там, де колись зеленіли мальовничі яри…

Але місто дихає вільним українським повітрям, і на вулицях помітно неймовірну кількість молоді. Вони, наче й немає ніякої загрози, живуть своїм звичним життям: хлопці на електросамокатах та велосипедах здіймають стовпи пилу в парках, лякаючи й без того наляканих бабусь, а дівчата у коротких спідницях дефілюють під захистом тіні кленів старого міста.

Складається враження, що навіть вибиті шибки в деяких будівлях із надією дивляться у майбутнє, чекаючи на кращі часи.

Попри постійну загрозу з неба, у затишних кав’ярнях у центрі міста досі пахне свіжомеленою кавою. Люди розмовляють, усміхаються, закохуються. І це не легковажність. Це відчайдушний, тихий протест проти темряви. Сучої темряви що нависає.

Перехожі стали уважнішими одне до одного. Короткий погляд «Ти як?» перетворився на головний вияв любові та турботи. Пані Олена, яку я зустрів біля води, того дня потрапила під обстріл і пережила сильну стресову реакцію. Отримала допомогу в лікарні, заспокійливе та поради психолога. Але це її не зламало, і вона вирушила до води, щоб знайти душевний спокій: «Ми навчилися цінувати кожну хвилину. Якщо є світло і немає обстрілу — це вже гарний день. Ми перестали відкладати життя на потім, бо “потім” може не настати. Ми живемо тут і зараз». Її рідне містечко наразі непридатне для життя, тому її прихистили Суми (до речі, за її словами, оренда двокімнатної квартири тут коштує 6000 гривень на місяць).

Вона працює в місті, чекає чоловіка з фронту та виховує донечку. Тремтячим голосом пані часто додає до речень: «Боже збережи», «на все воля Божа», «Нехай Господь благословить…». І це видається цілком природним у місті з безліччю різноманітних храмів, соборів та каплиць. Тут не апелюють до влади чи поліції — складається враження, що у місцевих мешканців прямий зв’язок із Небом…

Акт другий

Я методично обловлював спінінгом береги Псла за «Епіцентром», а вона просто ходила поруч і щось розповідала. Інколи ми усміхалися, згадуючи якісь знайомі всім кумедні речі, а інколи у розмові повисала зовсім не театральна, глибока пауза. 5 . 10 хвилин. Не клювало. А тут ще й мертвий зачеп. Обрив. Пані з блакитними очима, заспокоївшись біля водойми, перепросила! у мене чомусь й пішла додому, а я вирушив мандрувати містом далі…

На вході до парку «Казка» на високому постаменті височів він — Незламний Кіт у Чоботях. Замість класичного казкового плаща на ньому була військова накидка з гербом, а погляд великих зелених очей, здавалося, сканував територію. Він, як справжній вартовий, ретельно оберігав спокій малечі та молоді у парку від зазіхань північних сусідів.

Першим на шляху зустрівся місцевий Людожер, поруч із яким лежала розбита писанка. Невже він тут вилупився? Або це залишки стратегічного великоднього запасу? Щоправда, мене це не зупинило: велетень перетворився на зеленого казкового динозавра. Я безстрашно заліз просто в пащу монстра заради селфі, демонструючи, що українців нічим не залякати.

Головна таємниця чекала на галявині — мул, що мирно пасся. «Ну звісно, — усміхнувся я, поправляючи капелюха. — Людожери втекли, яйця пішли на омлет для ЗСУ, а Шрек просто залишив свій транспорт на парковці. Отже, вам тепер знайома сумська “Казка”!»

Парк хоч і невеликий, накрокував я небагато, але зголоднів серйозно. Тому вирушив місцевими закладами типу “общєпіт” в центрі Сум. За шість днів наша компанія змінила два заклади. У першому вартість першої страви (на кшталт борщу) становила 31 гривню, у другому закладі був просто фантастичний бульйон за 39,50!!! Зверніть увагу на копійки. Зазвичай перше, друге і сік коштували десь до 150 гривень що в першому, що в другому випадку. У нашому особистому рейтингу «Нью-Йорк Стріт Піцца» перемогла аборигенів із «Рідного Міста». Але справа не в особистих уподобаннях, справа в тому, що ви тепер знаєте: рай існує. І розташований він у Сумах. Тут реально немає сенсу щось готувати чи ходити в супермаркет…

Озеро Чеха. Десь біля восьмої вечора. Десь годинка до темряви, хай їй грець. Якщо чесно, озеро зустріло нас спочатку зовсім не гостинно. Воно зацькувало комарами моїх вірних супутників так, що аж ноги віднімало! Наступного разу воно нагнало на мене такий вітер, що здуло, як пил, зі своїх берегів. Але там, на озері, були прикольні чебуреки, качки, нирки, купа різних каченят… За 6 днів жодного разу не бачили у парку ТЦК. Але це неточно 😉

Просуваючись далі, я натрапив на оборонні рубежі. Замість звичайного паркану дорогу перегороджували важкі ланцюги, усіяні шипастими середньовічними булавами. «Надійно. Одразу видно — миша не проскочить», — промайнуло в голові. Храм на центральній вулиці, пам’ятник сумці, декоративні клени, закручені меандри Псла та Сумки і троянди… Безліч троянд.

У Сумах є краєзнавчий музей (вхід 20 гривень), розташований у самому серці міста. Туди я й попрямував, щоб подивитися хоча б на мешканців підводного світу Сумщини. Саме в цьому чудовому приміщенні я нарешті побачив єдиного окуня — такого омріяного і такого недоступного… У банці з формаліном. Як ви вже зрозуміли, усі мої рибальські зусилля закінчилися нічим. Обірвав кілька приманок, простукав дно Псла та озера Чеха і — сповнений вражень від розмови з пані Оленою, від казкового світу та незламних сум’ян — вирушив далі, у бік Дніпра.

49.

Дякую всім за вітання.