Симфонія над Самарою: пташиний спів під свист турбін

Яка дивна, яка заплутана штука це людське буття, особливо коли воно розгортається травневого дня на берегах Самари, неподалік від шахтарського міста Тернівка. Так, так друзі, саме в цей час на річках закінчується нерестова заборона…

Дивно, як влаштована людина. Ну кому спаде на думку, що за кілька десятків кілометрів від вибухів в мене з’явиться найважливіша справа у світі — ловити карася на манку? Але це факт. Небо може падати на голову, та коли о дев’ятій ранку поплавок біля очерету раптом веде вбік, уся геополітика просто перестає існувати.

Місце це, треба зізнатися, мало в собі щось справжнє, реліктове, первозданне. Тут, на ділянці, яку місцеві рибалки з якоюсь лагідною таємничістю величають Старе русло, стара Самара розливалася у своїй споконвічній, дикій красі. Як і сто років до того, очерет стояв стіною, жовтий, сухий, торішній, але крізь нього вже пробивалася молода, нахабна зелень. Вода була темною, глибокою і тримала в собі таємниці віків. А зовсім поруч, буквально за насипом, протікало нове русло — пряме, цивілізоване, мов прорубане гігантською сокирою прогресу, що намагався приборкати цю прадавню річку.

Погода цього дня поводилася як примхлива акторка в капризах. Спочатку небо затягнуло важким, асфальтовим сукном. Хмари набрякли, і на розмоклу, порізану протекторами шин дорогу вилилася раптова, шалена злива. Сонце зникло, лишивши по собі лише мокрий полиск на чорному ґрунті дамби. Але не встиг я як слід промокнути, як небесна канцелярія передумала: хмари розійшлися, і над Самарою, над очеретами, над самою Федорою спалахнула така велична, така нестерпно яскрава подвійна веселка, що здавалося, ніби сам Творець вирішив пожартувати над земними тривогами.

На протилежному березі, на вузькій смужці дамби, з’явилися діти. Вони подорожували пішки, маленькі фігурки на тлі безмежного неба, кудись брели вздовж калюж, тримаючи свій шлях у невідоме з тією безтурботністю, яка властива лише дитинству. Ближче до води, у затишному затінку очерету, сиділа дивовижна тіточка з вудочкою. Обличчя її виражало таку залізобетонну відстороненість від світових проблем, якій заздрив би будь-який філософ. Вона тримала бамбукове вудилище так, наче від цього залежало обертання Землі, і час від часу точними, майже хірургічними рухами поновлювала на гачку наживку. Інколи срібними боками у руках тіточки блищала верховодка, але омріяний карась до неї не підходив.

Трохи далі, біля залізної будочки, протікало заздалегідь розписане на роки вперед життя сторожа водокачки. Він виходив на поріг, дивився на воду, курив, і в його очах читалося повне розуміння марноти всього сущого. Спробував заплющити очі, і зрозумів, що помінялося кардинально. Оточуючий тебе звук.

Над усім цим він панував. О, це був симфонічний оркестр небаченої сили! У кущах і густих травах захлиналося від захвату безліч птахів. Вони співали так, наче це був останній день весни. Різноманітні пташині голоси наче змагалися у конкурсі “Хто громче крикне”…

І раптом цей пташиний крик розітнув інший, куди більш грізний звук. Небо здригнулося. Над Самарою, закриваючи сонце, пройшла пара реактивних винищувачів. Металевий гуркіт притиснув звук птахів до землі, нагадуючи про те, що світ збожеволів. На хвилину повисла тиша.

Проте іронія досягла свого апогею, коли з-за повороту очерету, абсолютно ігноруючи рев реактивних двигунів, повільно, з графською величчю випливли білі лебеді. Вони рухалися так тихо, наче й не було ніякого заліза в небі, ніякої війни за горбом.

І річка відповіла на цей спокій. Срібний карась — круглий, важкий, із лускою, що відливала старою бронзою, — врешті спокусився на манку. Я брав його в руку, відчуваючи холодну, сильну і вологу важкість. Поруч, на вологій траві, вже лежала засмагла плотва з очима кольору стиглого бурштину та яскравими, наче сурик, плавцями.

Усе змішалося цього дня біля Тернівки: свист турбін і щебет птахів, краса реліктової річки, сплеск та супротив риби та бруд розмитої дороги. Світ тріщав по швах, але карась на манну кашу ловився справно. І в цьому, мабуть, була якась вища, ніким не збагненна правда.