Запорізький «Абирвалг»: риболовля на межі світів

Вітаю вас, шановні друзі. Це історія про рибу, яка говорить, про мости, які мовчать, і про війну, яка, наче Воланд, приходить без запрошення, щоб влаштувати свій бал руйнування.

Все почалося звичайної сутінкової години, коли небо над Дніпром у Запоріжжі нагадувало розлите чорнило, що змішалося з останнім променем сонця. Я стояв на березі, тримаючи в руках спіннінг, який, щиро кажучи, був занадто витонченим для цих місць(обірвав купу приманок об злі зуби місцевого каміня. Мости на задньому плані, немов стародавні велетні, дивилися на мене зі своєю стоїчною байдужістю.

Раптом — клювання! Коротке, різке, наче постріл. Я підсік, і з води з’явився… він. Бичок. Кнут. Але не простий, а з поглядом, повним такого глибокого філософського розпачу, що я ледь не впустив вудку . Він не бився, він просто висів на гачку, немов засуджений до страти, і його сардонічний погляд, здавалося, промовляв: “І що тепер, людино? Ти думаєш, це перемога?”

Цей бичок, якого я подумки охрестив Пантелеймоном, виявився не просто рибою, а втіленням річкової пам’яті. “Ти думаєш, це я на гачку?” — продовжував Пантелеймон, не зводячи з мене погляду. “Ні, це ви, люди, на гачку у власної дурості.”

Мить видіння минула. Я знову побачив перед собою лише оголений берег, що нагадував пустелю, всипану камінням та іржавим металом. Пантелеймон зітхнув, звільняючись від гачка, і зник у каламутній глибині. Але його слова залишилися.

Я подивився на лінії електропередач, що тягнулися вздовж берега, і вони здалися мені гігантськими струнами, на яких вітер грає марш руйнування. Війна, яку розв’язала росія, — це не просто вибухи та снаряди. Це екологічний геноцид. Це коли річка, колись могутня і повноводна, відступає, оголюючи свої рани, свої таємниці та свої мертві екосистеми.

Кожного разу, повертаючись до цього міста, я дивуюсь життю що вірує тут, за 20 кілометрів від фронту. Пам’ятник, що стояв навпроти мене, змінився, а люди ні. Його колись чистий граніт був вкритий тонким, висохлим шаром річкового мулу, а кілька мертвих мушель прилипли до барельєфів, наче містичні ордени. А люди – немов великий бджолиний механізм тримають сенс життя і боротьби, намагаються жити звичайним життям. І це реально окрилює. Починаєш себе підбадьорувати і наче ще більше віриш у перемогу. Хмари над містом стали важчими, ночі страшнішими, а люди світяться якоюсь неосяжною впевненостью у світле майбутнє. Я подивився на трамвай, що проїжджав повз, і на мить мені здалося, що його пасажири — це ті самі воїни світла. Яких не можливо перемогти.

Не чуєш тут ниття тилових крис на кшталт: “Треба все це закінчувати за будь яку ціну”. Ні – в очах місцевих мешканців я побачив тільки стійкість, та справжній козацький дух. Дякую за це! Ще усміхнеться нам доля – тепер точно впевнений!

А ви знали, що у Запоріжжі є магазин “Главриба”? От такий він Абирвалг.